“Дідом” кличуть, бо маю шестеро онуків. Старшому вже 15 років. А мені 57. Раніше кликали “Потєх”, тому що був зампотєхом”, — з посмішкою каже Олександр Валентинович з позивним “Дід”.

“Потєх” став “Дідом”, коли замість гусеничного дріфту впритул до позицій, перейшов на тилову роботу. Все через серце, яке стало “натякати”, що треба себе поберегти. Сьогодні “Дід” займається ремонтом корчів та виконує інші завдання по тилу в 3-му механізованому батальйоні, але всі його історії про ті часи, коли він “ганяв на БМП по болотах”.

Керуванню і обслуговуванню БМП він присвятив майже все життя. Працював інструктором у Бердичівському навчальному центрі. Роками навчав молодих солдатів приборкувати гусеничні машини, відчувати їхні габарити та маневрувати у складних умовах.

“Коли почалося повномасштабне вторгнення, виявилося, що є люди, які вміють і можуть, але не хочуть. Ну, кожен боїться за своє життя. І я боюсь за своє життя. Але хтось мусив сідати за важелі”, — згадує початок війни “Дід.

“Моєю робочою конячкою був броньовик “Бульдог” (бронетранспортер FV432) – машина вагою 18-20 тонн, справжній монстр, особливо в таку погоду, як зараз, болотну. Техніка стара, але надійна, як я сам, — сміється чоловік. — Перла так, що не зупиниш”.

Ті, хто в ті часи їздив з “Дідом” на “передок” згадують, що “вихляв він, як кіт поміж вибухами”.

Але війна не стоїть на місці, і те, що було ефективним вчора, сьогодні стало смертельною пасткою.

“Так, були часи! Це ще до того, як FPV почали кошмарити. На легшій техніці, на “Navarro, я заїжджав на 100 метрів від позицій. А зараз на броні, як “Бульдог”, їхати – це мінімум за п’ять кілометрів вони мене вже чують. Це дорога в один кінець. Навіть не в один кінець. Я просто туди не доїду”.

Ця нова реальність на полі бою, разом із власним здоров’ям, визначили нову роль “Діда” у цій війні. Але він не збирається списувати себе з рахунків. Чоловік переконаний, що всяка робота у війську приносить користь. Головне — пам’ятати, заради чого ти тут.

“Мій позивний “Дід” – це не просто слово. Це визначення моєї головної ролі в житті. Я справді дід, і в цьому моя найбільша сила і моя найголовніша мотивація. У мене велика родина: двоє рідних дітей та пасинок. І вони подарували мені найбільше багатство – шістьох онуків: трьох хлопців і трьох дівчат. Наймолодшій – сім рочків. І найбільший мій біль у тому, що вони ростуть без мене. Але краще так, ніж якби вони росли невільниками на своїй землі”.