Позивний «Сварка» Володимир отримав ще до армії. Каже, сам винен: якось похвалився, що має два зварювальні апарати — TIG і напівавтомат. «От і приліпили», — сміється він.
Йому 30 років, у цивільному житті працював водієм, також волонтерив в зоозахисній організації — вивозив тварин, їздив у евакуації, у тому числі на схід.
Володимир має цікаву історію про те, як він потрапив до війська. Спойлер: через бус ТЦК. Його зупинили на блокпосту на Закарпатті, коли він повертався з відпустки в горах разом із другом-військовим. Каже, не ховався і не тікав — їхав спокійно, бо «незручно було шифруватися, коли поруч друг з фронту». Та й сам Володимир розумів, що рано чи пізно все одно потрапить до війська, тому вважав це питанням часу.
У навчальному центрі Сварка опинився в тому, в чому його зупинили: шорти, футболка, шльопанці. Каже, таких історій там було багато.
Зараз Володимир уже два тижні в бригаді. За штатом він водій у роті БПЛА механізованого батальйону. Каже, різниця між бригадним навчанням та навчальним центром відчутна одразу: інструктори з живим бойовим досвідом, корекція того, що дали раніше, нормальна робота по вогневій і тактиці.
«Колектив тут хороший, всі адекватні. Більшість побратимів старші за мене, але спільну мову знайшли швидко», — каже Сварка.
Настрій, зізнається, буває різний. То рівно, то накриває тривога — особливо коли слухаєш новини чи розмови про фронт. Але тут, у бригаді, тримає ритм: навчання, робота, люди поруч. Каже, що коли зайнятий справою, тривога відступає.
Як і побратими, Володимир рішуче налаштований давати відсіч ворогу, попри незрозумілі сигнали про перемовини з підступним ворогом.
«Головне нам — не зламатися, продовжувати боротьбу, і не дати їм просунутись далі», — каже Сварка.
