“Я тут з квітня 22-го року. Приріс вже до цього лісу. Кожного комара знаю”, — весело каже “Захар”, намагаючись приборкати задишку. Вони з хлопцями тільки закінчили чистити дуло своєї “гвоздики”. — “Стріляє чи не стріляє, на бойових чи ні — порядок все одно має бути, зброя має завжди бути готова покришити ворога”.
“В державі має бути порядок. Чия держава — той порядок і встановлює. Росія хотіла тут свій лад навести, повернути Союз. А я в тому Союзі пожив трохи, і взагалі не можу сказати, що мені подобалося. Ностальгії за тим часом нема”, — пояснює боєць.
Роману “Захару” 47 років. З них майже чотири він служить номером обслуги в самохідному артилерійському дивізіоні. Його задача — робота з бусоллю. В бойовій ситуації по команді він має зорієнтувати прилад і навести гармату на ціль.
До війська “Захар” потрапив по мобілізації. Отримав повістку і пішов до ТЦК.
“Відкосити думки навіть не було. Родина спочатку не хотіла відпускати. Дуже просили не кидати їх. Але згодом змирилися. Навіть переїхали ближче до мене, щоб бачитися частіше. Тепер пишаються, підтримують”, — задоволено розповідає артилерист.
Захар каже, що служиться йому добре. Єдина “заноза в боці” — це кордон з Білоруссю.
“Хто їх там знає, що у них в голові. Весь цей час там тихо було. Але самі знаєте, які зараз сусіди у нас — все, що завгодно можна очікувати. Ми не боїмося — зустрінемо, як слід. Аби тільки дізнатися заздалегідь. А розвідка у нас добра!” — заспокоює себе та оточення боєць.
На перекурі хлопці з розрахунку починають ділитися своїми мріями “на після війни”. Хтось хоче повернутися додому і відкрити власний бізнес, хтось працювати на землі.
