Інзі з позивним “Боря”, яку в підрозділі всі з повагою називають “Борисівна”, — 57 років. Борисівна — кухар, мобілізувалася у 2022 році.

“Посиділа тиждень, подивилася на це все неподобство і прийшла сама. Нас послали проходити медкомісію — а лікарі дивляться на мене та плачуть. “Інго, ви куди зібралися в ваші роки?”. А я вважаю, що у свої роки дам фору будь-кому”, — з гумором згадує військова перші дні. За розподілом Борисівна потрапила до самохідного артилерійського дивізіону у Президентську бригаду.

Побратими спочатку не розуміли, навіщо 53-річна жінка без військового досвіду доєдналася до Збройних сил.

“Я тоді жила у Броварах. З боку Великої Димерки заходили росіяни. Коли я дізналася, що вони розстріляли мою подругу, а мою хрещеницю з маленькою дитиною мало не зґвалтували… Все, мене наче накрило”, — пояснює Борисівна. — “Я вважаю, що з кожної сім’ї має хоч одна людина воювати. Виконувати свій обов’язок. Захищати свою родину. В мене в сім’ї лише я, донька й онучка. Нікому йти, окрім мене”.

Борисівна — єдина жінка у підрозділі. І вона знає: жінки в армії нічим не поступаються чоловікам.

“Мій підрозділ — моя сім’я. Ми з ними вже чотири роки в одному наметі живемо. І я ніколи не просила собі жодних привілеїв у армії, тому що я жінка. Спати в наметі, в лісі, з усіма — то спати. Дрова вантажити — всі вантажимо. Копати — всі копаємо. В армії немає “чоловіків” та “жінок”. В армії є солдати”, — вважає військова. — “Усім жінкам, що воюють, усім жінкам, які зараз служать — їм величезний “респект”. Хлопцям важко, а дівчатам — утричі важче. І я б цим жінкам пам’ятники за життя поставила”.

Про роботу кухарів у війську мало говорять. Ця праця — важка, та вкрай потрібна.

“Кухар встає о 4–5 ранку і працює до восьмої вечора. Добре, коли є газ, а коли немає — готуєш в лісі, на польових кухнях: жарко, сажа довкола… Кухар не має вихідних — ти розумієш, що хлопців треба годувати щодня”, — розповідає Борисівна. — “Зазвичай я готую на 40-50 людей. А одного разу ми три місяці готували на 220 людей: в дві зміни, два кухарі на зміні, з четвертої до восьмої. Є меню, якого ми повинні дотримуватися — але кожен кухар дивиться по продуктах, має свою специфіку. Завжди хочеться хлопцям приготувати щось смачне, не лише кашу з тушонкою чи макарони”.

Борисівна пам’ятає, для чого прийшла в армію.

“Я, наші хлопці і дівчата — ми не сховалися, ми пішли у військо. Моїй онучці — шістнадцять років. І я дуже хочу, щоб наші діти жили у справжній, незалежній Україні. Ось за це ми воюємо. Перемога для мене — це вільне майбутнє для наших дітей”.