«Для мене немає: “Нє всьо так однозначно”. Все якраз дуже однозначно».
Ігор — інженер майстерні батальйону безпілотних систем Президентської бригади. Народився та виріс у Сімферополі. Окупація рідного Криму для нього почалася не з новин по телевізору, а дорогою на роботу.
«Я їхав на велосипеді в навушниках. Раптом мене просто збивають з ніг. “Зелений чєловєчєк” притискає до стіни будівлі і каже: “Там на даху снайпер сидить, ти б тут не катався”».
Того ж дня центр міста перекрили, а вулицями почали ходити так звані «ополченці», які зупиняли місцевих із запитаннями: «А ти точно не за Україну? А в тебе точно немає зв’язків з Україною?».
Хлопець з перших уст знає ціну рос!*ській пропаганді про «захист мови», через яку нібито зайшли війська. Ігор каже, хто був здатен критично мислити та фільтрувати інформацію, все чудово розуміли. Більшість його знайомих виїхала одразу. Він не міг, адже доглядав за онкохворим родичем. Пригадує, як тоді на власні очі побачив, на що перетворюється, зокрема, медична інфраструктура в окупації.
«Кваліфікованих лікарів замінили студенти. Дивлюся на цього горе-лікаря, йому 22–23 роки, він спілкується з близькою тобі людиною і просто не розуміє, що з нею робити. А потім він в інтернет поліз, аби хоч щось прописати. Настільки людина не відстрілювала».
Коли родича не стало, Ігор перебрався на підконтрольну уряду територію. Попри переїзд із рідної землі та побутові складнощі, повернення до життя під українським стягом стало ковтком свіжого повітря.
Сьогодні у майстерні ББС він робить усе, щоб українські «птахи» своєю роботою змушували тремтіти в0рога та притискали його ближче до землі. А на росі*ський міф про причини війни в нього є чітка відповідь:
«Це все повна маячня. Ніхто російськомовних не утискав: ні у 2014-му, ні у 2022-му. Хто хотів — розмовляв українською, хто хотів — російською. Але зараз я про це намагаюся не думати, просто працюю для того, щоб ми могли повернути мій Крим. Дуже хочу додому».
