“Якби зараз був наступ на Маріуполь, я не виключаю, що все б кинув і своїм ходом добирався до частин, які б цей наступ вели. Зубами би гриз за це місто. Там вже немає мого дому — все згоріло — але це моє місто”, — каже Філін, і його очі дають зрозуміти, що — не жартує.
Згадує, що в день початку вторгнення він до 09:30 ще був інженером і залагоджував всі справи. Потім прийшов на збірний пункт міського центру ТРО і став військовим. З огляду на цивільну спеціальність, фах для нього довго не обирали — прийняв посаду радіотелефоніста.
“Ніколи не подумав би, що буду частиною армійської системи. Ще коли у 2013-2014 був Майдан та почалася АТО, то я всім казав, що не піду воювати в жодному разі. Хоча питань щодо ідентичності у мене ніколи не було — завжди усвідомлював себе українцем. Просто не хотілося ставати частиною військової системи”, — згадує Артем.
Все почало мінятися у 2020 році.
“Я усвідомив, що 2014-й — це розминка була. Слід готуватися до більшої війни”.
Тоді він відгукнувся на пропозицію районного військкомату пройти 10-денне навчання для цивільних. Це були перші спроби утворити добровольчий кістяк майбутньої ТРО в місті. В осадженому Маріуполі він провів 1,5 місяця. Коли надії на деблокаду вже не залишилось — вирішив вивозити родину. Під виглядом цивільного він з близькими дістався до Бердянська, а далі — на Запоріжжя. Коли влаштував всі необхідні умови для рідних — одразу повернувся до свого підрозділу, якому з боями вдалося вийти з оточення.
“Після цього, де мене тільки не носило — Донецький, Лиманський напрямок. Потім майже безвилазно два роки під Констахою”, — ділиться Філін.
Сьогодні Артем служить на посаді інструктора зі зв’язку Окремої президентської бригади. Перехід на тилову посаду дався йому нелегко. Каже, що перші кілька місяців “сильно плавило” через різкий перехід від постійного адреналіну до більш спокійного життя.
