До повномасштабного вторгнення життя “Хела” було простим і передбачуваним. Він працював на заводі механіком електроприладів.
“Кожен день був схожий на попередній, і весь мій світ можна було описати однією простою фразою: «робота, дім, робота, дім». Це був стабільний і спокійний ритм, де не було місця для адреналіну чи екстремальних рішень,” — пригадує хлопець.
Андрію “Хелу” 28 років. До війська він долучився у 2024 році. Спочатку став стрільцем батальйону почесної варти. Обрав цей підрозділ тому, що там вже служив його друг.
“Це була серйозна і справді почесна служба, але з часом ми обоє відчули, що наш потенціал можна використати безпосередньо на фронті. Нам хотілось робити більш важливі і ризиковані справи”.
Так, разом із другом, вони почали шукати нові можливості. Вибір зупинився на безпілотних літальних апаратах. Андрій зізнається, що його завжди цікавила техніка, а ідея управління дроном, можливість бачити поле бою з висоти та впливати на події дистанційно здавалася неймовірно захопливою. Так хлопці опинилися в батальйоні безпілотних систем нашої бригади.
“Спочатку було складно: купа тренувань, сотні години нальоту на тренажерах, потім — реальні польоти. В певний час навіть здавалось, що не потягну. Але якось увійшов в ритм, руки і голова звикли”.
“Хел” добре пам’ятає свій перший бойовий виліт. Зізнається, що дуже переживав, хоча навколо і були досвідчені побратими, які підказували і підтримували.
“Хлопці з розвідки помітили на «Мавік», як полем біжить «не дуже хороший чоловік». Командир дав ціль мені. Серце калатало, руки міцно стискали пульт, але я зосередився і повів свій дрон. Успішне влучання”.
Андрій переконаний, що головний мотиватор у війську — відчуття власної користі і ефективності.
