Ще зі школи причепилося псевдо “Кучма” — прізвище у мене співзвучне, та й президент тоді такий був”, — сміється Микола, механік взводу технічного забезпечення батальйону безпілотних систем.
Кучма каже, що з початку війни рвався на фронт. Але в ТЦК відмовляли — троє дітей.
“А як старшому сину виповнилося вісімнадцять, то вже не було перешкод. Одразу поїхав на “учебку”, побув там місяць і десять днів, потім три тижні на полігоні — і все, потрапив у піхоту”, — пригадує механік.
Спочатку Микола служив у 24-й бригаді. Бився з “королівською піхотою” за Часів яр. Його піхотна кар’єра закінчилась через травму.
“Під час чергового обстрілу одного з наших хлопців вибуховою хвилею, як він каже, “зафігарило” об дерево. Я кинувся його витягати, тягнув на собі, як міг, і в цей момент відчув, як щось хруснуло в спині. Зірвав. Ми з ним добу пролежали разом, він стогнав, бідний, а я нічим не міг допомогти, крім того, що бути поруч”.
Кілька місяців Кучма провів у госпіталях. Після одужання вже не міг служити в піхоті. Тоді почав шукати посади, де був би найбільш корисним.
“Я розумів, що бігати з броніком і повним боєкомплектом я вже не зможу. Спина, ноги — все давало про себе знати. А от гайки крутити — це моє. Це я можу і хочу робити”.
В своєму рідному Барі Вінницької області Микола мав славу кращого майстра з ремонту генераторів. Але суто ними його талант і пристрасть до механіки не обмежувалась.
Це моя філософія — якщо є двигун і залізні деталі — мені вже цікаво”.
Каже, що в них з хлопцями ідеальне співвідношення талантів.
