Позивний «Кузьмич» народився ще за шкільною партою. В’ячеслав завжди носив із собою викрутку та плоскогубці: десь парту підкрутити, десь розетку полагодити. «Ти як той домовик, що за господарством стежить», — жартували однокласники. Прізвисько прижилося і стало його покликанням — бути майстром, який наводить лад.
До повномасштабного вторгнення В’ячеслав жив у рідному Краматорську. Працював оператором верстата на гіганті машинобудування — заводі НКМЗ. Ранок 24 лютого 2022 року він зустрів на прохідній підприємства: «Підходив до заводу як раз, чую гул. Підійімаю голову, бачу дві ракети летять в бік аеродрому», — згадує він той момент.
Коли залишатися в місті стало небезпечно, Кузьмич вивіз родину і, впевнившись, що вони в порядку, пішов до військкомату: «Повістки ніякої не було, ніхто не шукав мене, я сам пішов, як і всі тоді. Треба було, щоб хтось щось робив. Тоді це всі розуміли».
Так цивільний майстер став воїном Президентської бригади. Спочатку був зв’язківцем, але згодом потрапив у самохідний артдивізіон бригади і знайшов себе у небі. Вивчився на пілота БпЛА, коригував артилерію, на його рахунку — майже 200 бойових вильотів “крилами”. «Літачок — це моє. Особливо коли наша арта влучає, це просто офігенно. Зараз більше ворожих перехоплювачів у небі, тому працюємо тепер і “мавіками”», — зізнається Кузьмич.
Мрії у Вячеслава дві. Глобальна — це кордони 1991 року і, як він каже, «50-метровий паркан від сусіда, щоб їх взагалі не видно і не чутно було». А особиста — повернутися до мирної праці. Ця туга за улюбленою справою настільки сильна, що під час однієї з відпусток Кузьмич поїхав у Краматорськ, домовився з механіком цеху і зайшов на завод. Просто щоб увімкнути свою машину, трохи попрацювати і, як він каже, «збити оскому».
«На завод повернусь після армії. У мене станок стоїть, чекає. З 2005 року я за ним працював. Хочу вірити, що коли повернуся — від нього ще щось залишиться».
